Ryukyu Kobudo — традиційне мистецтво володіння зброєю, що сформувалося на островах Рюкю (історичне королівство Рюкю, сьогодні — Окінава, Японія). На відміну від багатьох “військових” систем материкової Японії, рюкюське кобудо розвивалося на перехресті культур: Рюкю століттями підтримувало торговельні та дипломатичні зв’язки з Китаєм, Кореєю, країнами Південно-Східної Азії та Японією. Ця відкритість вплинула на місцеві бойові традиції — як на беззбройні школи (те/карате), так і на роботу зі зброєю: в центрі завжди були контроль дистанції, таймінгу, корпусу та дисципліна.
Витоки кобудо пов’язані з практикою охорони та повсякденного життя: у побуті Рюкю широко використовувалися інструменти для праці, ремесел і супроводу караванів та чиновників. З часом частина цих предметів набула прикладного бойового застосування і стала основою традиційного набору зброї. Найвідоміші напрями роботи: bō (довгий посох), sai (металеві жезли), tonfa, nunchaku, kama (серпи), eku (весло), tekko, tinbē/rochin (щит і коротка зброя). Важливо розуміти: кобудо — це не “трюки” і не демонстрація грубої сили, а практична традиція точності, безпеки та повного контролю руху.
Історично рюкюське кобудо розвивалося поруч із окінавським карате та часто передавалося разом із ним як частина загальної бойової освіти. Принципи балансу, переміщень, роботи корпусом і контролю центру однаково важливі як у беззбройній, так і в зброярській практиці — саме тому ці напрями доповнюють один одного.
На початку ХХ століття виникла потреба зберегти та систематизувати збройові традиції Рюкю, щоб вони не зникли на тлі модернізації. Важливим кроком стало створення майстром Ябіку Моденом (Yabiku Moden) дослідницького об’єднання Ryukyu Kobujutsu Kenkyu Kai (близько 1911 року), де ката збиралися, порівнювалися та фіксувалися, формуючи стійкішу лінію передання.